Людмила Лєгостаєва «Писала калина листи з України…»

Писала калина листи з України

До білих російських беріз,

І падали крупні червоні краплини

Чи крові її, чи то сліз.

 

Писала вона: «Заберіть своїх хлопців,

Що в гості незвано прийшли,

Навіщо в чужій вони гинуть сторонці?

Бої тут тривають страшні.

 

Вам брешуть нахабно, що хлопці «блукають»,

Їх кинули в жерло війни..

Війна – не навчання…тут дійсно вбивають,

Це ж ваші брати і сини.

 

Навчать їх стріляти в людей із гармати,

Підступний віддавши наказ.

Чи варто для цього синів в світ пускати,

Щоб тут зупинився їх час?

 

Ви ж хлопцям хрести одягали на шию,

Вони ж тепер цілять в людей

Із ними одної і мови, і віри

Заради химерних ідей.

 

Вже дехто ніколи додому не верне,

Рясніють поля від могил,

Живі ж – то каліки , їх доля химерна,

Птахи, що позбавлені крил.»

 

Писала калина листи, й розсилала

Зі зграями чорних круків…

Навколо ж калини горіло й палало,

І попіл на землю летів.

 

Хоч постріли «Градів» лякали калину

Й пожежі змикались в кільце,

Писала, кричала вона до загину

Й була таки справжнім борцем…

 

Поламані ребра, посічені скроні,

Пошкоджені всі гілочки,

І падали краплі червоно-солоні,

Горіли мов церкві свічки.

 

Бо вся ця земля не росою вмивалась,

А кров’ю людською без меж,

Не сонечком ніжно вона зігрівалась,

А попелом після пожеж….

 

Писала калина листи з України

У різні куточки землі:

«Не спіть, поможіть. Нам стріляють у спини

І знищити хочуть в Кремлі…»

 

З війною і втратами важко змиритись,

Народ взяв цей хрест і поніс…

І нам до землі тій калині б вклонитись,

За кожен написаний лист,

 

За щирість її, не підкуплену совість,

Що навіть в вогні не згорить…

І хай ще в країні беріз спить свідомість,

Та скоро весь гай зашумить!